Володимир Ткаченко

А БУЛО Б НЕ ПИТИ!...

...............................................

І радісно робилося, і п’яно,

І відступали веснам холоди...

Пересвіти усі світи, Світлано!..

Пройшла...

                  Сліди...

Анатолій Горбівненко

Покотьоло.

– Черкаси-Білозір’я-Сміла-Брама, 2003

Так радісно робилося від чарки,

Аж веснам відступали холоди...

Пересвітив в льоху і стало жарко!..

Хтось був...

             Сліди...

Володимир Ткаченко

ПРИРЕЧЕНІ НА БЕЗСМЕРТЯ

Сухий гербарій сутолоки днів...

Та краще б він розвіявся, згорів,

Щоб із золи таки постало сутнє –

Коли ми з тобою удвох

В любові згораєм незмінними...

....................................................

Людмила Тараненко

Калиновий знак. «Афіша».

«Образотворче мистецтво».

Черкаси-Львів-київ, 2004.

Всі люди, як люди кругом

Горять, як в книжках ото пишеться,

А згасне кохання вогонь –

То що вже від кого залишиться...

З одних – головешки, як з дров,

А з інших, як вітер не збуриться,

Отам, де палала любов,

Золи два горбочки загубляться.

А ми із тобою удвох

Неначе з азбесту нетлінного.

Згоріла б вона, ця любов,

Коли ми згораєм незмінними!

Володимир Ткаченко

СТОП-МАШИНА

І світяться мої зелені очі,

твої горять уважні й голубі.

І мало нам часу, і мало ночі,

багато смутку в доленьці-журбі.

..............................................................

Людмила Солончук

Візьми мене до раю

Київ. ПВП «Задруга». 2007

Ти так летів, так мчався серед ночі,

Ти голубої доленьки шукав...

Ти проминув мої зелені очі,

Були б червоні –

то б загальмував.

Володимир Ткаченко

ОБРАЗА ДОМОВИКА

………………………………………..

В снігах минуле смачно хрумкотить.

А обшири такі, що дух злітає.

Моя душа під боком в тебе спить,

А домовик нам хату підмітає.

…………………………………………

Людмила Солончук

Візьми мене до раю

Київ. ПВП «Задруга». 2007

Долівка під ногами хрумкотить

І пахне гарбузом, аж дух злітає.

Хтось бік до бока, налузавшись, спить,

А бідний домовик лушпиння підмітає.

Володимир Ткаченко

ТОКСИКОЗ

І день минув, і цілий вік,

Як я тебе на повні груди

Вдихнув і стих? Мовчали люди...

Олександр Солодар

Мене одним цілунком сотвори.

Черкаси, 2007 рік.

Ану, признайся, моя мила,

Що ти пила і що ти їла

Й чому ніколи не постиш?

Заціпеніли з ляку люди,

Як я тебе на повні груди

Вдихнув, скоцюрбився і стих…

Володимир Ткаченко

ЦЕ КІНЕЦЬ

……………………………..

Нами випито стільки отрути,

Від якої спасіння нема.

І шепоче щосили пітьма:

«Вам не бути удвох, вам не бути».

В поцілунку вже присмак розлуки,

Ув обіймах – обітниці втрат.

Та для мене дорожча стократ

Твоя посмішка з краплею муки.

Олександр Солодар      

Апостол. – Черкаси: Брама, 2004.

Ти мені – блекоти  повні груди,

Я тобі – миш’яку в холодець, –

І приходить коханню кінець:

Нам не бути у двох, нам не бути…

В поцілунку вже присмак гірчиці,

Ув обіймах – судомний захват.

Та для мене дорожчі стократ

Твої випуклі в муках зіниці.

Володимир Ткаченко

ПОШУКИ СЕРЦЯ

Я до вікна, як до грудей...

Та серце в сутінках не б'ється.

І навіть натяку на серце

Немає в темряві ніде.

Бездушна ніч. Сліпі зірки.

Крило кажаняче, як лезо.

Здригнеться місяць нетверезо

На дні осклілої ріки.

Я знаю задум цей і чин:

Туди, де зріє порожнеча,

Покличеш ніч, а прийде нечисть,

І не зарадиш їй нічим.

Олександр Солодар

Апостол.– Черкаси: Брама, 2004.

Я до вікна, як до грудей...

А до одвірка, як до спини…

Шукаю серце попід тином,

Та ба – нема його ніде.

Бездушна ніч. Сліпі зірки.

Я ж не кажан – чудить з тобою,

Ще й місяць після перепою

Гикає десь на дні ріки.

Немає й натяку. Згубив.

Перетоптав всю порожнечу,

Та замість серця – тільки нечисть,

…І ще й ногою в щось вступив.

Ігор Коваленко

Табуретка

новелка

Була велика перерва. Вчителі поверталися з уроків і рипучі двері щораз сповіщали про появу чергового педагога. Останнім зайшов трудовик. Він гордо тримав перед собою щойно змайстровану табуретку. Порозсувавши меблі, трудовик сів не неї і, схрестивши руки на грудях, загойдався: ліворуч-праворуч, назад-вперед.

– Ну, як? Гарна? – посміхнувся він до молоденької вчительки математики. – Аж спробуйте й ви.

Молодичка підсмикнула спідничку, оголивши четвертинку кругленького стегенця, всілася на табуретку й теж гойднулася кілька разів: назад-вперед, назад-вперед.

Посидіти на табуретці забажалося також вчителькам інших предметів: географії, історії, хімії... Навіть завгоспша, а згодом і сама директорка, випробували якість столярного виробу.

Класна табуретка!
А трудовик, потонувши в лестощах на свою адресу, так і не зміг сказати колегам, що її змайстрував не він, а його учень ­– хлопчик, в якого ніколи не було татка.

Геть вилетіло з голови.

Синій плащ

новелка

Боря у мами один. Вона з нього пилинки здуває. Він у неї завжди одягнений «з голочки», випраний, випрасуваний. Не дитя, а – лялечка. Живе Боря за маминим розкладом: сніданок, школа, обід, по обіді – домашні завдання, потім гуртки. Мама Борю аж у два записала: фотостудію й авіамодельний. Коли поверталися додому ­– вечеряли, дивилися телевізор, а о дев’ятій кожного дня лунало: «Боря, пора до ванної і в ліжечко... У вихідні ходили до кінотеатру, в парк культури й відпочинку. А бувало в обласний центр, а то і в столицю гайнуть у зоопарк, чи в планетарій.

Коли Боря закінчував десятирічку ­– мама пригляділа  для нього плаща синього кольору з пояском. У плаща поли  вузенькі, довгі. Комірець широкий, аж на плечі з погонами лягає, кишені з блискавками на грудях і по боках. Красив-и-и-и-ий! Але ж до батечка дорогущий... Мама грошей назбирала, трохи позичила і таки купила. Одягла на Борю, довго милувалася, який у неї красивий син.

Тепер Боря сивий із залисинами і всі звуть його Борисом Борисовичем. Він у школі діткам фізику викладає. Лагідний, привітний, відповідальний і до неможливого пунктуальний. Борис Борисович за все своє життя жодного разу нікуди ні на секундочку не спізнився.  Діти його Електровіником прозвали. Значить добрим був, бо для злих фізиків у школярів інші прізвиська, наприклад: Циркуль, Запобіжник, Гальмо... А був би Борис Борисович злим – його б неодмінно прозвали Синім плащем, бо він його з дня в день, з року в рік, ні взимку, ні влітку не знімає.

Мабуть в пам'ять про маму... 

Володимир Ткаченко

ПЛЯЖ

День бризкав сонцем над людьми,

сміялись люди, сонцем повні,

і літо, буйне, невгамовне,

себе ховало під грудьми

розкішних пляжниць молодих.

І довгоногі хлопці бронзу,

котра дісталась їм від сонця,

виносили

спроквола

із води.

Валерій Гужва,

збірка "Темні меди", К. 1984р.

Забризкало над пляжниками сонце

і Муза в променях злетіла ввись.

Немов із графоманського полону,

крильцем затріпотіла невгамовним

і в синю даль полинула кудись.

А літо буйне налягає, тисне,

гуляє в пазухах розкішних молодиць.

А довгоногі днями в морі киснуть,

шукають перла творчого намиста

і тягнуть із води, несуть кудись.

Я здогадався – це ж звичайна проза,

за нею дурні йдуть на глибину.

А я поезію, неначе бронзу,

котра дісталася мені від сонця,

спроквола на плечі своїм тягну.

Володимир Ткаченко

РУСАЛКА

А ми колись, ще малими, русалку бачили! Живу, а яку ж? Вона мені й по сей день перед очима у воді хлюпається.  Одна справа побачити в кіно. Поки дивишся – доки й страшно. А пройде днів зо три – не зоглядишся, як весь переляк і вивітрився.

Найстрашніше кіно – це “Вій”. Там і відьми, і мрець у труні літає. Не доведи Господи, яке страшне! А нам тоді було по десять – по дванадцять... Саме такі свистки, що сіяти не треба – де хоч уродять.

Пішли ми в клуб до Кирила того «Вія» дивитися. Насіння повні кишені понасипали. Сидимо в першому ряду, лускаємо. А Кирило між лавами ходить та ковінькою дістає, щоб лушпинням не смітили. 

Як надивилися на тих чортів!.. Виходимо з клубу, а надворі вже темно. Мати рідна! Через кладовище додому йти. Кожен труситься, а ніхто не каже, що страшно: всякий із себе героя корчить. Стали ми навпроти колгоспу, бо там лампочки світять, і тітки ще зерно лопатять. Додому не поспішаємо, гуляємо.

А це Мицик, наче з гілляки зірвався:

– Пішли через Коноплянку!

– Пішли, пішли! – зраділи ми.

Оце Мицик придумав! Воно хоч через Коноплянку далі вдвічі, зате кладовище минаємо.

Ігор Коваленко

КОНЦЕРТ НА ОКОЛИЦІ

Робота вантажника дуже виснажлива. Павло Незрада за день так натягається всіляких вантажів, що ні рук, ні ніг не відчуває. По закінченню робочого дня він довго стоїть під душем, холодом виганяючи із м’язів утому. По дорозі до автобусної зупинки – традиційна зупинка в кафе. Келих-другий хмільного пива – і втому остаточно подолано. Сьогодні Павло випив аж три келихи і сечовий міхур настирливо став «докоряти» власнику, що один був зайвим. І власник, переминаючись з ноги на ногу, таки не зміг доїхати до потрібної зупинки. Ледь дочекавшись можливості «вивітритися» із автобуса, він, озирнувшись навкруги, попрямував до кущів, які розквартирувалися неподалік шляху. Спочатку сичала «блискавка», а потім приниженою гідністю невдоволено шевкотіло листя, безуспішно відмахуючись від наслідків зловживання сечогінними напоями. Павло заплющив очі, задер голову до неба і на секунду-другу відключився від реалій життя. Яка насолода…встиг… Сичати у зворотному напрямку «блискавці» чомусь не захотілося. Необхідність розгледіти чого вона заприндилася, змусила Павла відкрити затуманені насолодою очі.

Василь Трубай

ШТИК

 Солдат сидів біля вхідних дверей на тапчані й розминав цигарку. Він умисне підсунув тапчан ближче до дверей, звідси зручніше було пильнувати, щоб ніхто не робив дурниць.

Поруч у кутку стояв карабін з притороченим до нього гострим штиком. Туди із вікна падав скісний промінь сонця і штик блищав, як дзеркало.

З кімнати вийшла молода красива жінка, попрямувала коридором до солдата.

– Куда? – запитав той, не відриваючи очей від цигарки.

– До вбиральні, – відказала жінка.

– Проходь.

Вбиральня була поруч із вхідними дверима, і за хвилину солдат почув, як в туалеті із шумом злилася вода. Він осміхнувся сам до себе. Коли жінка проходила мимо, прикипів очима до її округлих сідниць, аж поки та не зайшла до кімнати. Потім черкнув запальничкою і підкурив цигарку.

У кімнаті навпроти телевізора сидів у кріслі міцний, двометрового зросту чоловік і спостерігав за тим, як ведучий на детекторі брехні випитував якусь жінку, чи не виникало у неї бажання зайнятися сексом з подругою.

– Ти б не хотіла на детектор брехні? – запитав дружину, як тільки та зайшла до кімнати.