Василь Трубай

ШТИК

 Солдат сидів біля вхідних дверей на тапчані й розминав цигарку. Він умисне підсунув тапчан ближче до дверей, звідси зручніше було пильнувати, щоб ніхто не робив дурниць.

Поруч у кутку стояв карабін з притороченим до нього гострим штиком. Туди із вікна падав скісний промінь сонця і штик блищав, як дзеркало.

З кімнати вийшла молода красива жінка, попрямувала коридором до солдата.

– Куда? – запитав той, не відриваючи очей від цигарки.

– До вбиральні, – відказала жінка.

– Проходь.

Вбиральня була поруч із вхідними дверима, і за хвилину солдат почув, як в туалеті із шумом злилася вода. Він осміхнувся сам до себе. Коли жінка проходила мимо, прикипів очима до її округлих сідниць, аж поки та не зайшла до кімнати. Потім черкнув запальничкою і підкурив цигарку.

У кімнаті навпроти телевізора сидів у кріслі міцний, двометрового зросту чоловік і спостерігав за тим, як ведучий на детекторі брехні випитував якусь жінку, чи не виникало у неї бажання зайнятися сексом з подругою.

– Ти б не хотіла на детектор брехні? – запитав дружину, як тільки та зайшла до кімнати.

– Вже немає чого їсти, – відказала та.

– А де ж воно ділося?

– Солдат усе поїв.

– Ну, то що я зроблю? – буркнув чоловік.

На канапі лежав свекор жінки – сивий, але ще не старий, дебелий чоловік – і читав газету.

– А там на кухні у серванті гречка була. У коробці такій квадратній, – мовив він.

– А вчора ви що їли? – відказала жінка.

– То що, все з'їли?

–  Ні. Солдат забрав.

На покуті під образами, закотивши до стелі очі, запричитала свекруха.

– Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам десь...

Жінка взяла за руку малого чотирирічного сина Михайлика й пішла з ним на кухню. Холодильник був порожнім. Відчиняла шухляди, зазирала на полиці, розкривала банки й коробки, шукала хоч чогось їстівного, але не було. Вона сіла на стілець і заплакала.

До неї зі світлиці вийшов чоловік.

– Ну, чого ти, Катрусю, – погладив її по голові своєю важкою п'ятірнею.

– Треба щось робити, Дмитре. Немає чого їсти. Хоч би Михайлику було...

– А що я зроблю, ти ж бачиш...

Жінка ще дужче заплакала.

– Господи, дай мені смиренність, чистоту і послушність, – знову почувся голос свекрухи. – Господи, дай мені терпеливість, великодушність і лагідність. Господи, охорони мене від лихих людей і злих пристрастей. Господи, ти знаєш, що робиш, нехай буде воля твоя, бо ти  благословенний єси на віки віків...

Скрипнули вхідні двері й до хати війнуло морозцем. То солдат вийшов на двір подихати свіжим повітрям.

Малий Мишко миттю гайнув коридором до карабіна, який стояв у кутку. Погладив лискучий приклад, потягнувся рукою до багнета.

– Стій, сину! – гукнув Дмитро й швидко пішов за ним. – То гостре, поріжешся. Не чіпай цього, дядьо прийде і буде бити тебе. Не можна.

Він узяв сина на руки й поніс до кімнати.

Повлягалися спати голодні. Свекор із дружиною та внуком на канапі, а Дмитро на ліжку. Катря пішла помитися.

– Куда? – запитав солдат, який уже встиг придрімати на тапчанчику.

– Хочу помитися.

– Проходь.

Солдат чув, як жінка знімає із себе одяг, здогадувався по шурхотінню, як вона скинула сукню, потім ледь чутно токнула пластмасовою застібкою ліфчика, затим підняла одну ногу і зсунула труси, потім другу... Слухав, як зашуміла в душі вода. І що довше вона шуміла, то все дужче калатало у його грудях солдатське серце.

Нарешті клацнула на дверях защіпка, і коли жінка вийшла з вбиральні, то в коридорі було темно – солдат загодя вимикнув світло. Тьмяне місячне сяйво, що линуло крізь вікно, окреслило кістлявий силует солдата, який перегородив їй дорогу. Катря зробила крок назад і враз відчула у себе внизу живота грубу його долоню. Не одягала після душу труси і його пальці боляче вп'ялися у волосся.

– Тіхо, – почула його схвильований шепіт. – Тіхо, бо заколю.

Не давши отямитися, швидко розвернув жінку обличчям до тапчана, грубо нагнув і заголив тугі, білі сідниці.

Мати Дмитра, прочитавши на сон молитву уже тихенько підхропувала, обнявши онука, а Дмитро з батьком ще перемовлялися лежачи, коли почули жіночий зойк. Вони змовкли й прислухалися. За мить почулося важке дихання солдата та зрідка виривалося притлумлене охкання жінки. Щодалі сопіння солдата ставало все гучнішим, відвертішим, переходило в нестримне гарчання і нарешті вихопилося голосним стогоном, схожим на іржання мерина.

Дмитро важко зітхнув і, закусивши губу, повернувся обличчям до стіни.

За мить знову зашуміла в душі вода, а потім тихо зайшла до кімнати Катря, лягла скраєчку на ліжку й мовчки заплакала.

Ще не світало, коли Дмитро прокинувся від гучного хропіння. Хотів було штовхнути дружину, але її на ліжку не було. Здавлене хоркання враз припинилося, а натомість у темряві хтось кілька разів стукнув у двері. Дмитро нехотя увімкнув торшер і... побачив дружину, яка висолопивши синього язика, сиділа під дверима. Довкіл шиї був обмотаний поясок від нічного халату, другий його кінець закручений на дверній ручці. З-під мертвої жінки поволі розтікалася по підлозі велика калюжа. Вона ще раз судомно стукнулася головою об двері й затихла.

Дмитро кинув погляд на батька, який, обіпершись на лікоть, теж дивився на удавлену Катрю.

– А як же тепер? – запитав розгублено Дмитро.

– Спи. Завтра приберемо, – мовив батько. – Краще не будити його.

На ранок свекруха молилася за упокій душі новопреставленої Катерини, а малий Михайлик, нічого не розуміючи, стежив великими очима за батьком і дідом, які замотували його маму у простирадло й несли до солдата.

– Удавилася, – сказав Дмитро. – Уночі.

– Ну й дура, – мовив солдат. – Оставте, я винесу.

Дмитро краєм ока зиркнув на блискучий гострий багнет на карабіні, й по спині його пробігли холодні мурашки.

До полудня гуртом сиділи перед телевізором і крутили з паперу літачки та кораблики. Дивилися гумористичну передачу, в якій двоє дорослих дядьків корчили із  себе кроликів. Дмитро з батьком посміхалися, а баба час від часу хрестилася, почувши з вуст телевізійних дядьків сороміцьке слово. В перервах між виступами рекламували жіночі прокладки з крильцями.

– Тату, а що то? – показав пальцем Михайлик на засіб гігієни, який крупним планом виплив на екрані.

– То такий літачок, сину, – відказала бабця. – Ми теж літачки ось крутимо.

І вона похвалила внучка, що в нього уже краще виходить крутити, ніж у діда.

Із кухні долинув запах смажених котлет. Солдат стояв біля плити і, мугикаючи: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала», перевертав їх на сковорідці.

– Я їсти хочу, –  мовив Михайлик, не зводячи погляду зі стола, на якому стояла тарілка з кількома підсмаженими котлетами.

– Давай помолимося, сину, – мовила баба. – Помолимося і Бог поможе. Кажи за мною: «Молимося Господеві Богу нашому, щоб вислухав голос моління нашого і помилував рабів своїх, і охоронив нас від усякої скорби, біди, гніву і нужди і дарував нам здоров'я і довголіття».

Михайлик не договорив за бабою молитви, угледів, що солдат повернувся до плити, й прожогом кинувся на кухню. Устиг схопити із тарілки ще теплу котлету... Та в ту ж мить отримав оглушливий удар важкою кольбою карабіна по потилиці.

– Ах ти ж щеня паршиве! – копнув ногою хлопчика, який уже лежав на підлозі. Із носа в того цівкою стікала кров. – Заберіть це гівно! – гукнув до кімнати, де продовжували крутити з паперу літачки й кораблики дід із бабою та батько Михайлика.

Дмитро звівся й важкою ходою рушив на кухню. Схилився до сина, підняв його безвільне тіло, випрямився й поніс у кімнату. Ішов повільно, високо задерши голову, ніби якийсь двометровий велет з дитиною на руках. Солдат виглядів проти нього щупленьким підлітком. Поклав сина на ліжко. Баба з дідом теж підійшли до внука. У того сіпалася ліва брова. Кров із носа стікала по щоці й кривавила подушку. Михайлик розплющив очі, обвів відчуженим поглядом кімнату, посміхнувся винувато й обм'як.

Баба перехрестилася.

Загорнувши сина в простирадло, Данило поніс його в коридор.

– Куда? – почув із кухні голос солдата. Той сидів за столом і доїдав котлети. Біля ноги стояв карабін із припнутим до ствола блискучим штиком. Так само, як і штик, у солдата блищало від жиру підборіддя.

– Він помер, – мовив Дмитро.

– Поклади там.

Дмитро поклав сина на тапчан. Притулив долоню до його мертвої щоки, постояв так якусь хвилю, прощаючись, і повернувся в кімнату.

Уже тиждень вони нічого не їли. Дід ходив просити у солдата, але той не дав. Баба не переставала молитися перед образами, від голоду голос її став ледь чутним, але слова ще можна було розібрати: «Усіх скорбних радість і пригнічених заступниця, і голодуючих кормителька, Мати Бога Всевишнього ти єси, Пречистая: поспішися, молимся, щоб спастися рабам твоїм. Помилуй нас, по великій милості твоїй, молюся тобі, вислухай і помилуй!»

Молилася днями й ночами, молилася й тоді, коли геть втратила голос, молилася коли опухла, молилася подумки, коли вже перестали ворушитися губи. Так і померла з голоду в молитвах і хваленні Господа Бога, спасителя нашого.

Пізно увечері Дмитро з батьком загорнули її у простирадло й винесли в коридор. Бабця висохла геть і стала легкою, як дохла муха, тож двом високим, ще міцним, хоч і змореним голодом чоловікам, нести її було не важко.

Ще кілька днів, зрідка перемовляючись словом, крутили кораблики та літачки з  давніх газет та складали їх до картонного ящика. Солдат виносив кудись той ящик, а натомість ставив порожній. А вечорами, аби прогнати нав'язливі марення про смажене м'ясо і варену картоплю, приправлену рум'яними шкварками та зеленим кропом, дивилися телевізор, в якому Україна шукала таланти. Дмитро розумів, що без їжі їм довго не протягнути. А помирати не хотілося.

Вночі вийшов із кімнати й визирнув у коридор. На тапчані, прикрившись шинелею, спав солдат. Поруч лежав карабін, на якому холодно й страшно виблискував гострий багнет. Дмитро постояв так якусь хвилю, потім пішов на кухню, узяв великого ножа... і зарізав сонного батька. Увігнав лезо по саму рукоять тому в горло. Тримав його там, аж поки батько в судомах не захлинувся кров'ю. Потім увімкнув світло й розчленив старого на шматки. Батько був хоч і худим, але великим чоловіком, і його м'яса вистачило, щоб ущент заповнити морозилку холодильника. А те, що не влізло, Дмитро повкидав у целофанові кульки й виставив за вікно у сніг на мороз, сподіваючись завтра переробити м'ясо й закрутити його в банки. Тепер їсти йому вистачить на місяць чи й два, а там, може, щось переміниться. Закінчивши роботу, зварив у каструлі шматок із батькового стегна, поїв і ліг спати.

Прокинувся від скаженого гарчання та гавкання під вікном. Надворі десяток голодних собак, шматували залишки батька: кусалися між собою, виривали одне в одного кістки й кишки, лишаючи на снігу клоччя шерсті та криваві сліди.

Дмитро із сумом дивився крізь помережене морозним узором скло на собачу гризоту, аж поки ті не розбіглися, понісши в зубах здобич. Але в нього ще було м'ясо у морозилці.  

Довго крутив літачки та кораблики, наповнюючи ними картонну коробку, а коли відчув, що шлунок знову просить їсти, відчинив морозильну камеру і побачив, що вона порожня. Здивовано дивився на червоні шматочки льоду, що залишилися по кутках морозилки. Потім визирнув у коридор, побачив солдата, який лежав на тапчані й курив цигарку.

– Нащо ви забрали? – запитав того.

– Іди, іди, отамо! – відказав  солдат, дихнувши димом.

Дмитро кинув оком на карабін із гострим блискучим штиком, що стояв у кутку, потім зітхнув важко, відковиряв із морозилки сколок закривавленого льоду, вкинув його до рота й подався в кімнату. Там ліг на канапу, склав на грудях руки й помер.

10 червня 2013 року.

с. Халеп'я.