Ігор Коваленко

Табуретка

новелка

Була велика перерва. Вчителі поверталися з уроків і рипучі двері щораз сповіщали про появу чергового педагога. Останнім зайшов трудовик. Він гордо тримав перед собою щойно змайстровану табуретку. Порозсувавши меблі, трудовик сів не неї і, схрестивши руки на грудях, загойдався: ліворуч-праворуч, назад-вперед.

– Ну, як? Гарна? – посміхнувся він до молоденької вчительки математики. – Аж спробуйте й ви.

Молодичка підсмикнула спідничку, оголивши четвертинку кругленького стегенця, всілася на табуретку й теж гойднулася кілька разів: назад-вперед, назад-вперед.

Посидіти на табуретці забажалося також вчителькам інших предметів: географії, історії, хімії... Навіть завгоспша, а згодом і сама директорка, випробували якість столярного виробу.

Класна табуретка!
А трудовик, потонувши в лестощах на свою адресу, так і не зміг сказати колегам, що її змайстрував не він, а його учень ­– хлопчик, в якого ніколи не було татка.

Геть вилетіло з голови.

Синій плащ

новелка

Боря у мами один. Вона з нього пилинки здуває. Він у неї завжди одягнений «з голочки», випраний, випрасуваний. Не дитя, а – лялечка. Живе Боря за маминим розкладом: сніданок, школа, обід, по обіді – домашні завдання, потім гуртки. Мама Борю аж у два записала: фотостудію й авіамодельний. Коли поверталися додому ­– вечеряли, дивилися телевізор, а о дев’ятій кожного дня лунало: «Боря, пора до ванної і в ліжечко... У вихідні ходили до кінотеатру, в парк культури й відпочинку. А бувало в обласний центр, а то і в столицю гайнуть у зоопарк, чи в планетарій.

Коли Боря закінчував десятирічку ­– мама пригляділа  для нього плаща синього кольору з пояском. У плаща поли  вузенькі, довгі. Комірець широкий, аж на плечі з погонами лягає, кишені з блискавками на грудях і по боках. Красив-и-и-и-ий! Але ж до батечка дорогущий... Мама грошей назбирала, трохи позичила і таки купила. Одягла на Борю, довго милувалася, який у неї красивий син.

Тепер Боря сивий із залисинами і всі звуть його Борисом Борисовичем. Він у школі діткам фізику викладає. Лагідний, привітний, відповідальний і до неможливого пунктуальний. Борис Борисович за все своє життя жодного разу нікуди ні на секундочку не спізнився.  Діти його Електровіником прозвали. Значить добрим був, бо для злих фізиків у школярів інші прізвиська, наприклад: Циркуль, Запобіжник, Гальмо... А був би Борис Борисович злим – його б неодмінно прозвали Синім плащем, бо він його з дня в день, з року в рік, ні взимку, ні влітку не знімає.

Мабуть в пам'ять про маму...