Ігор Коваленко

КОНЦЕРТ НА ОКОЛИЦІ

Робота вантажника дуже виснажлива. Павло Незрада за день так натягається всіляких вантажів, що ні рук, ні ніг не відчуває. По закінченню робочого дня він довго стоїть під душем, холодом виганяючи із м’язів утому. По дорозі до автобусної зупинки – традиційна зупинка в кафе. Келих-другий хмільного пива – і втому остаточно подолано. Сьогодні Павло випив аж три келихи і сечовий міхур настирливо став «докоряти» власнику, що один був зайвим. І власник, переминаючись з ноги на ногу, таки не зміг доїхати до потрібної зупинки. Ледь дочекавшись можливості «вивітритися» із автобуса, він, озирнувшись навкруги, попрямував до кущів, які розквартирувалися неподалік шляху. Спочатку сичала «блискавка», а потім приниженою гідністю невдоволено шевкотіло листя, безуспішно відмахуючись від наслідків зловживання сечогінними напоями. Павло заплющив очі, задер голову до неба і на секунду-другу відключився від реалій життя. Яка насолода…встиг… Сичати у зворотному напрямку «блискавці» чомусь не захотілося. Необхідність розгледіти чого вона заприндилася, змусила Павла відкрити затуманені насолодою очі.

– А це що за чудасія? – на невеличкій галявинці Павло угледів білозубу посмішку розміром у півтора метра. Він пройшовся навколо знахідки, погладив її чорні лискучі боки. Заскорублі пальці вантажника мимоволі торкнулися ніжної півтораметрівки: До – о, Ре – е, Мі – і, Фа – а. А потім: Фа – Мі ­ Ре ­– До.

Перше, що влетіло в збентежений мозок, було бажання зателефонувати дружині, про що згодом дуже жалкував, бо довелося виправдовуватися:

Де я? Додому йду… Темніє… Не сліпий… Я тут знайшов… Ну як його? Рояль… піаніно… чи того… фортепіано… У кущах… Так, так… у кущах… Тільки пива…Та кажу ж тільки пи… Зараз буду…

Відійшовши на кілька кроків, Павло зупинився: «Отак просто? Ні… Ні… Така знахідка!» І повернувся назад до інструмента.

Його думки були примітивні, як зміст сторінок зошита, списаного почерком учня початкових класів: гукати людей, повідомити міліцію… А може… Авантюрні пальці винахідливо забігали по кнопочках мобільного: «Рекламна агенція?.. Даю концерт… Фортепіанної музики… За годину… На околиці міста… Лауреат… Міжнародного в тому числі… Повідомте шанувальників… Дуже вдячний… І вас запрошую…»

За мить на мобільному висвітився інший номер: Фірма «Джентльмен»?.. Фрак на прокат…Взуття?.. Сорок другий, будь-ласка…Чекаю…»

«Перукарня? – голос Павла наповнювався вольяжністю, – Мій стиліст затримався в столиці…Розраховую на вас…Поспішіть, шановний…»

За годину, як і планував Павло, галявина наповнилася тамтешнім, не без жаги до мистецтва, людом. Чулося перешіптування: «Яка екзотика… Яка екзотика… Концерт на свіжому повітрі…» А з іншого боку линуло: «Така знаменитість… І тут у нас…»

У призначений час, як Місяць крутогрудий, конферансьє, дочекавшись коли околиця затамує подих, поважно проголосив:

«Пані і панове! Зустрічайте. Лауреат міжнародних конкурсів Павло Незрада!!! Прошу… Маестро…

Липовий маестро невпевнено ступив у бік публіки і невміло вклонився. У цій незвичній позі його ущипнуло передчуття, що виявляючи нечувану зухвалість, він наривається отримати платню у вигляді добрячого підгопника. Наляканий самозванець випростався, рвучко озирнувся та, переконавшись, що загроза відсутня, повторно зігнув спину. Рукоплески теплою ковдрою зігріли мрійливе єство звичайнісінького обивателя, якому поблажливі зірки, здивовано кліпаючи золотистими віями, випадково уткнули можливість тимчасово побути генієм.

До інструменту щасливчика супроводжувала масована тиша. Було навіть чути, як, вмощуючись на оголене жіноче плече, вибачаючись за запізнення, тонюсінькою струною дзижчав комар.

Десь опівночі, уквітчаний виробами флористів і непідробною посмішкою справжнього тріумфатора, протиснувшись крізь чагарники аплодисментів і вигуків «Браво», Павло нарешті попрямував додому. Чи не вперше за подружнє життя він обдарував дружину квітами і, підхопивши її на руки, закружляв по куценькій квартирі, наспівуючи мажорну мелодію.

Наступного дня про нічний концерт на околиці говорили не тільки меломани. «А ви слухали?», «Високе мистецтво!», «Справжнє свято!», «Не зміг…Не зміг…Жалкую…», – ще довго не втихало у різних куточках далекого від мистецьких магістралей провінційного містечка.

– Пашка! Пашка! А ти на концерті, звичайно ж, не був? – кричав бригадир вантажників услід Незраді, на плечі якого всівся покататися набундючений мішок.

– А що зробив би ти, якби трапилася така знахідка? – хотів було спитати у крикуна Павло та передумав, бо був беззаперечно впевнений, що почує у відповідь недолуге «А продав би…».

Після роботи на вантажника чекала втома, холодний душ і традиційні посиденьки в кафе.

Серпень 2012.Сміла.